Що далі? Проблема, яка турбує усіх причетних
Сьогодні в Україні йде жорстока війна. Як наслідок, багато людей, як військових, так і цивільних, які перенесли ворожі обстріли, отримали психологічну травму. Це позначилося також і на зростанні психіатричних захворювань. Сьогодні про цю проблему говорять на найвищих рівнях, бо вона актуальна і не помітити її неможливо. Держава та волонтерські організації сприяють цьому напрямку психіатричної допомоги, а також реабілітації. І це цілком зрозуміло.
Але існує категорія людей з ментальними розладами, які ніяк не пов'язані з наслідками війни. Це звичайні хворі, які були, є і, на жаль, будуть в нашій країні. Увага до них і раніше була не на належному рівні. А тепер і той недостатній ресурс держава вимушена направляти на вирішення проблем війни. Ситуація виглядає плачевно. Ці люди раптом опинилися поза належної уваги.
З іншого боку, роками у нас складалася традиція допомагати дітям з інвалідністю. І це зрозуміло, дітей завжди шкода, для них легше знаходити кошти благодійникам, отримувати гранти, створювати собі привабливий імідж... Ну добре. Але ж діти колись підростають, а їхні батьки, на жаль, старіють. Настає момент, коли хвора дитина раптом стає дорослою, а батьки - пенсіонерами. І що тоді? Тоді її очікує “неприємний сюрприз”. Для неї стають недоступними звичні раніше “благодійні програми”, завдяки яким можна було отримати якісні дороговартісні ліки, належну консультацію і лікування. “Вільне плавання” і боротьба за свої права - відтепер стиль її життя.
Але є один суттєвий нюанс. Переважна більшість цих особливих людей ніколи не вимагатиме законних пільг, не буде боротися з бюрократами-чиновниками, не шукатиме справедливості в судах. Вони звикли в усьому довірливо покладатися на дбайливих, люблячих батьків. Зазвичай близькі родичі - це часто-густо єдині люди, яким вони довіряють і з якими спілкуються. Додамо й ще проблему - у багатьох підопічних до того ж кепський характер, в результаті якого особливої емпатії з боку оточуючих вони не відчувають.
Після смерті надійних піклувальників така людина виявляється абсолютно нездатною до самостійного життя. Її легко обдурити, спровокувати, втягнути до шахрайської схеми, де вона втратить майно, квартиру, засоби існування, що залишилися від батьків. Тож цілком очевидно, що ці люди потребують особливої опіки і контролю з боку суспільства. А вони є?
Чи відомо, скільки сьогодні в Україні безхатченків з ментальними розладами, які втратили майно? Статистика відсутня! Тож немає статистики - немає проблеми! А скільки на кладовищах поховано невідомих безпритульних, хто відповість? Тож цілком зрозуміло, що головне питання, яке турбує абсолютно всіх без винятку батьків психічно хворих - “Що ж буде з нашими дітьми, коли нас не стане?”.
Чи можна змінити ситуацію? Сподіваюся, що так! В цивілізованих країнах ця проблема контрольована і вирішується. Соціальні служби за підтримки громадських організацій пильно стежать за додержанням прав самотніх людей з ментальними проблемами. В Швеції, наприклад, існує інститут громадських омбудсменів, які вимогливо стежать за додержанням законодавства. Але... Повинно бути також і відповідне законодавство з чітко прописаною реальною відповідальністю осіб за його порушення, а не тільки загальні декларації. Також і вищеназвані омбудсмени повинні мати чітко прописані права і виступати з позиції влади, а не прохачів.
Додам трохи оптимізму! Україна прагне стати членом Євросоюзу. І це всиляє надію, що, не зважаючи на байдужість і навіть подекуди супротив бюрократії, нам таки доведеться жити за законами цивілізованого світу. Надія, як відомо, вмирає останньою. Але поки ми живі, слід боротися. І всі причетні і зацікавлені мають підключитися до прискорення цього процесу. Тоді буде результат! Автор: Алекс Лундгрен, громадський активіст |
