“Місця несвободи” - під громадський контроль!
Як відомо, Верховна Рада ухвалила закон "Про внесення змін до Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Тож, ідучи до Європи, наша країна вимушена привести своє законодавство у відповідність до норм ЄС. Хочеться вірити, що рано чи пізно це таки станеться, бо процес пішов. Але в реальному житті за сумною традицією все у нас робиться якось не по-європейські.
От взяти хоча б систему громадських (наглядових) рад психлікарень і психоневрологічних інтернатів. Їх прийнято називати “місцями несвободи” (хоча лікарям така назва зазвичай не подобається). І за ким ці радники там наглядають? Чи впливають на додержання прав людини в означених закладах? Чи захищають найвразливіших хворих від сваволі чиновників?
Чомусь час від часу в ЗМІ з'являються скандальні матеріали журналістів-розслідувачів про виявлені жахливі порушення в системі закритих закладів. А скільки неприйнятних випадків залишається “не поміченими”? Зверніть увагу: претензії і звинувачення у кричущих негараздах висуваються виключно медперсоналу або чиновникам від медицини. А куди ж, скажіть, будь ласка, дивилися представники відповідних так званих наглядових рад? Чому вони не відповідають за свій “недогляд”? Це ж їхній прямий обов'язок?!
Так, в усіх цивілізованих країнах в “місцях несвободи” існує система наглядових рад, мета якої — громадський контроль за додержанням прав пацієнтів, особливо тих, хто не має можливості відстоювати їх самотужки. До наглядових рад зазвичай входять поважні і авторитетні люди - журналісти, громадські активісти, родичі пацієнтів тощо. Але ця прекрасна ідея працюватиме лише тільки тоді, коли ці створені ради будуть НЕЗАЛЕЖНІ і відокремлені від керівництва закладу! У нас же зазвичай створюються “кишенькові” громадські ради, які підбирає особисто керівник установи. Лояльних “омбудсменів” тримати при собі спокійніше. От і виходить: на папері начебто все нормально, а в реальному житті — як завжди!
Автор: Алекс Лундгрен, громадський активіст |
