і про інше
| Чому проєкти з працевлаштування людей з інвалідністю не працюють
Останнім часом збільшилась кількість звернень з працевлаштування людей з інвалідністю. Звертаються організації, що готові взяти на роботу ЛзІ, як правило, на некваліфіковану працю. Поясню чому проєкти з працевлаштування людей з інвалідністю за гратнтові (міжнародні) кошти та добрі ініціативи окремих фахівців з персоналу організацій десятиліття НЕ ПРАЦЮЮТЬ. На моїй пам'яті багато фондів, ГО, які вигравали гранти на цю тему, рекламували себе на початку (вперше, тільки ми)), а потім тиша і про результати проєкту замовчували, як правило. ЧОМУ НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ЛзІ? Запитаю: звідки має взятися людина, яка буде бажати щодня зранку вставати, їхати міським транспортом в спеку/дощ/сніг..., фізично працювати, повертатитись додому транспортом (дорога може займати 1-1,5 год в Києві) з пересадками і зранку знову їхати на роботу... за мінімальну зарплату. З порушеннями функцій організму? Добре, питання може бути і не в зарплаті, а зайнятості. Але. Велика кількість дітей з інвалідністю досі вчиться на дому. Є ті, які не вчаться (з мультиінвалідністю тяжких форм). В США вчаться всі. Досі не працює в Києві послуга "супроводу під час інклюзивного навчання". Багато моментів з впровадження послуги і низький розмір оплати такого спеціаліста. Але результатом відсутності послуги є навчання на дому дитини з інвалідністю і соціальна ізоляція. Вітаємо 1990-ті роки, коли не було інклюзії. Якщо людина вчилась на дому, можна собі уявити, що вона не звикла вставати зрання. Не звикла до вимог. Не була в колективі, немає досвіду взаємодії та співпраці з іншими... То звідки у неї буде бажання працювати в організації? Це можуть бути мрії, більше схожими на фантазії. Досліджень про наслідки ізоляції дітей та молоді з інвалідністю мало, але ті, які є говорять про страхи та маргіналізацію. Досвід проєктів, де молодь з інтелектуальною та ментальною інвалідністю все ж таки працюють, свідчать більше про ситуативне бажання працювати. Частіше спеціалісти цих організацій мають справу з хитруванням, лінощами, конфліктами. Це результат відсутністі трудового виховання в сім'ях і навчальних закладах дітей з інвалідністю. Відсутність домашніх обов'язків. Відсутність привчання до праці, вимог, вмінню доводити завдання до кінця. Ті, хто в цих проєктах працює з числа молоді з інвалідністю (часто це замовчується) роками відвідували заклади реабілітації. І привчені до колективу, вимог, мобільності... А в країні реабілітаційних закладів не так багато. Статистика була 10% дітей з інвалідністю отримували реабілітацію. Після введення системи фінансування реабілітації "гроші ходять за дитиною" - 4%. Тобто, ми маємо відсутню систему соціальної реабілітації чи хоча б реабілітації на рівні громади. З 2019 року замінили її виключно медичною реабілітацією в МКФ. Реабілітація, яка йде місяць, а соціальна має бути безперервною за міжнародними нормами, та наближеною до місця проживання людини. Якщо країна економічно не розвинута виходом є система реабілітації на рівні громади. Наприклад, після реформування в місті Києві центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з ф.о. в центри комплексної реабілітації за системою фінансування надають соціальні послуги. За соціальні послуги їх і запитують. Добрий день! В освітніх закладах, крім 26 інтернату Києва, відсутня система трудової підготовки з майбутнім працевлаштуванням школярів з інвалідністю. І то є спільним проєктом з ВБФ "Даун-Синдром". Наприклад, як є в США: школярів з інтелектуальною інвалідністю вчать працювати у кафе, зоопарку, аєропорту міста. А потім вони там працевлаштовуються. Більш того є мобільні застосунки, які допомагають людині з інтелектуальною інвалідністю організовувати себе на робочому місці. Добре, розглянемо вакансії кваліфікованої праці, зі знанням іноземної мови... Може бути. Одиниці бажаючі і одиниці, які пройдуть вимоги. А ще одиниці, які залишаться працювати, тому що звикли до вимог. Я не говорю про роботу на дому, фріланс і завжди є винятки. Я пишу про відсутність системи реабілітаційної, освітньої, соціальної, сімейної де приіоритет - працевлаштування людини з інвалідністю. Зміни в законодавстві щодо працевлаштування - це все добре, але поки що немає головного: бажаючих людей з інвалідністю працювати. А це відсутність системи, результат реформ заради реформ, ситуативного грантового проєктного життя суспільства і НДО, ситуативної соціальної політики для людей з інвалідністю в країні. Маємо відсутність у нормативних документах, завданнях соціальної / реабілітаційної роботи - нормалізацію життя дітей з інвалідністю та членів їх сімей. Реальної системної підтримки сімей, де є особи з інвалідністю. Систем міжсекторіальної взаємодії. Систем освіти з метою працевлаштування, а не освіта заради освіти. Систем реабілітації з метою життя в суспільстві. Систем соціальних послуг з метою самостійного життя людей з інвалідністю, а не послуг заради послуг. Проєктів заради грантів. А цап відбивайло - соціальні служби. "Ми зверталися, а вони нам не дали людей". Вітання всім НДО, які десятиліття жили на державному бюджеті, не хотіли вже їхати у відрядження за кордон (тому що були втомлені від постійних поїздок). Добре, що є комунальні заклади, яких можна зробити крайніми. І ви це десятиліття робили. Маніпулювали. Вітання всім новим НДО, яки продовжують традиції попередників. Гранти, влада, можливості - це так все приємно. За рахунок людей з інвалідністю. Пануйте. Не співпрацюйте. Галасуйте "ЯЯЯ і тільки Я". Забороняйте батькам звертатись до інших організацій, є лише ваша сама унікальна і найкраща організація. Може досить вже? В країні війна. Немає більше ресурсів у країни. І за міжнародні кошти треба нести відповідальність. То куди йдуть ці міжнародні кошти? Знову на ситуативні проєкти? Чи гроші не пахнуть? P.S. допис не про набуту інвалідність  |